Ти не прийдеш. І вони не прийдуть. Я буду сама.
Я читатиму і писатиму, малюватиму, гратиму…
я буду мати купу вільного часу.
Я готуватиму смачненьке і буду роздавати його бомжам.
Я питиму з зірками на брудершафт. А місяць буде виголошувати тости.
Я розмовлятиму з деревами і каміння плакатиме разом зі мною. Наші сльози змішаються і сіль виблискуватиме на асфальті.
Я буду вештатися містом і вештатися змістом, вивчаючи його незнайомі вулиці, його вилиці. Я не буду перейматись відсутністю змісту.
Наявніть форми залишить мене байдужою.
Я заходитиму у нові двори. Буду повільно розглядати вікна.
Чорні, жовті і блакитні. Я спостерігатиму за людьми.
Як вони люблять і ненавидять, як вони товаришують, як вони напиваються, як вони метушаться на кухні, як вони виховують своїх дітей.
А своїх не матиму. Якщо у мене буде хлопчик, то я назву його Андрієм. Обов*язково. 13 років зобов*язують. Ти паче це гарне ім*я.
Я спостерігатиму за нами. Але я буду далеко. Чи вони?
Нас розділятиме скло вікон і стіни домів. Нас розділяють роки і звуки. Нас роділяють фарби. Пастозні і легкі, акварельні. Нас розділяють полотна. І простирадла. Нас розділяють рядки літер, сторінки, томи… запах друкарської машини і свіжої книги. Нас роділяють атональні звуки. І мінорні тональності. Струни і партитури. Ці таргани, що заплутались у павутинні. А ще - легкий сум, ностальгія, легке, але нестерпне, болюче відчуття тривоги невідомо за що.
Вітер торкатиметься мого голосу і туман ковтатиме мої слова.
Жадібно і пристрасно.
Жовте світло ліхтарів буде сповнювати мене повільно і невпинно.
Я майже лусну від запаху цієї ночі, запаху хвої і шелесту машин, що рідко стрічаються у такій порі.
Я буду захлинатися.
І не буду відкладати це на завтра.
Сьогодні я вип*ю з зірками за Олексія. І за Андрія. І за скорпіонів, що причаїлись на моїй лівій щоці, на плечі і на животі, біля талії, підкреслюючи її. Ніхто з вас так не побачив її. А жаль.
Я питиму за вас, хлопці, бо більше не маю що з вами робити. Вип.*ю за синій светр Михайла. І все. Досить з Соняшника.